Три товариші з Бахмутського напрямку: балада про любов і дружбу під час війни (про неідеальних солдатів)
Пейзаж того вечора, здавалося, був сотні разів оспіваний у фольклорних піснях, він міг би стати початком роману української літератури : хатинка, квітуча вишня, останні промені весняного сонця, що повільно тануло за обрієм. На подвір’ї в зеленій траві сиділи двоє хлопців 27 років, палили, сміялися та підспівували покладеній на мелодію кантрі історії про безсмертну любов якогось мексиканця до загадкової панянки на ім’я Люсія: «Він вірив у кохання до самого кінця». Таке собі звичайне барбекю під глухе відлуння прильотів і вильотів та далеку стрілянину АК-47.
Моя присутність на святі почалася з дзвінка від Льоші, в мирному житті бармена, а тепер уже зенітника, з яким нас познайомив випадок у Костянтинівці. На цих передових життя несеться з шаленою швидкістю. Тут усі знають, яке воно крихке та коротке. Це стирає всі умовності разом з неважливими розмовами, тому за добу нашого спілкування в лютому я офіційно потрапила у список контактів як Оля Бро, для мене ж Льоша перетворився на молодшого брата. Трохи безтурботного, завжди веселого і зібраного та рішучого в стресових ситуаціях. З ним точно можна ходити в розвідку, вирішила я.
– Здоров, ну що ти там? Де ти там пропала? Я одружуюся. Ми зараз з хлопцями під Бахмутом, поїхали до нас – побачимося та відсвяткуємо, почула знайомий насмішкуватий голос у слухавці.
Зі своєю 20-річною обраницею Каріною Льоша познайомився в чаті вже під час повномасштабної війни. Таке сучасне знайомство за кілька місяців переросло в серйозні стосунки з відеодзвінками щовечора та її візитами до Костянтинівки. Декількох днів відпустки вистачило, щоб познайомитися з батьками, які його відразу полюбили, завести білого лабрадора і почути «так».
Через пару днів після дзвінка з Краматорська мене віз розбитий "Daewoo Lanos" з музикою на повну гучність. «Це мій кум», – представив Льоша свого друга за кермом. Кум виявився Сергієм з позивним Орел, який розганяв машину на небезпечну швидкість і жартував про ганебність смерті в автокатастрофі на війні. Поруч пролітали БМП і військові машини.
– Подивися ліворуч. Пам’ятаєш базу, де ми з тобою тоді познайомилися? Зруйнована пару днів тому. Пацани загинули – там лампадки горять, – звернувся Льоша.
– Я когось знала?
– Ні, ТИ не знала, – відповів він коротко. Ми зупинилися, і я пару хвилин дивилася на руїни будівлі, де холодної лютневої ночі після поїздки в Бахмут Льоша намагався підтримати мене танцями і суші. Ці руїни раптом заболіли. У голову полізли непрохані думки: якби ця ракета вдарила на пару місяців раніше; чи справді я не знала нікого з тих, хто загинув.
Розташування, де живуть хлопці, нас зустріло близькими прильотами. За кілька секунд ми вже були в погребі, де трохи тіснувато для чотирьох людей.
– Коли зможемо виходити? – через 10 хвилин нетерпляче запитала я.
– Це ти нам скажи. Ми зазвичай не заходимо в погріб. Тобі ж тут страшно, – почула я веселу відповідь з напівтемряви, голос належав хлопчині років 25 років в окулярах з позивним Професор, третьому члену екіпажу зенітної установки. Ще пару жартів з приводу нахабства незадоволеної чимось гості, заради якої всі пішли до сховища.
Заради виживання солдати вчаться розрізняти за звуком, хто стріляє та на якій відстані. Якщо звук виходу – стріляють свої, свист і глухе відлуння – лягай або ховайся. Чи ти житимеш – це завжди питання якихось метрів. Утім боятися – це значить вірити, що від тебе тут щось залежить. Якщо ці чотирнадцять місяців вчать чогось, то того, що боятися весь час немає сенсу.
– У нас тут є правило. Усе, що не впало в хату – це все виліт, – коментує Льоша.
Тієї ночі війна здалася пригодою: в абсолютній темряві ми ховалися від російських дронів і вслухалися у звуки градів. Донецькі весняні ночі тепер назавжди матимуть для мене запах бузку та цигарок. Нам чомусь було надзвичайно весело. Згадався монолог Ахілла у виконанні Бреда Пітта з фільму «Троя»: «Боги заздрять нам, тому що кожен момент може бути нашим останнім. Все здається прекраснішим, тому що ми приречені».
Сергій кепкував з того, як його друг говорить зі своєю нареченою.
«При пацанах завжди такий мачо, а з нею по телефону: «сонечко», «зайчик», «звичайно ж, зроблю», – весело розповідав мені Сергій. Утім в усіх цих жартах читалася майже братня любов. Роблячи чергову затяжку, Льоша каже, як він злякався, коли зрозумів під час одного бомбардування, що його друга разом з іншим побратимом залишили в підвалі: «Я тоді сказав водію: вертайся зараз же або зупиняй машину – я пішки піду його забирати». Ми трохи помовчали, пізніше вже запитала:
– Чому ти називаєш Сергія кумом? У тебе ж немає дітей?
– Тому що хлопцям, у яких є сім’я та діти, є заради чого тут вижити. У нас поки що сімей і дітей нема. Я йому сказав: «Ти повернешся і будеш моїм кумом. Коли ми будемо вдома, ти хреститимеш моїх дітей».
На позиціях
– Дихай, давай, вдих і видих, – промовив Сергій, тримаючи за руку. Я сиділа і намагалася втиснутися глибше в землю. Чи то від холоду підвалу, чи від раптового викиду адреналіну в кров, чи від відсутності нормального сну я не могла перестати тремтіти і цокотіти зубами.
Наш день почався о 4-й ранку – треба було доїхати до позиції непомітно. Солдати взагалі мало сплять: cаме тому їхня дієта складається з енергетиків і цигарок. Але той світанок з видом на Донеччину був вартий недосипу – він стер усі страхи, пережиті за ніч. Не видно було ні сірості війни, ні пожеж, ані розбитих доріг. Зелено і так близько до неба.
Усю «мирність» ранку підкреслювали дзвінки Професора коханій Олі. За кавою в Костянтинівці він у день свого 25-річчя розповідав мені, що не планував цих стосунків… «Дивись, яка вона гарна». Він деякий час тоді шукав у телефоні найкраще фото. Оля працювала на пошті, куди солдати завжди ходять, щоб отримати передачі від рідних або інтернет-замовлення.
«Я побачив її і попросив телефон, але вона мені відмовила. Уяви, яка там кількість солдатів і всі просять телефон». Ситуацію врятував командир, який одного разу прийшов на пошту без Микити Професора.
– Як там справи в того бійця, який завжди з вами ходить? – стривожено запитала дівчина.
– На небезпечному завданні він. Хочеш знати, як справи, дай телефон і хай сам тобі розповідає.
Ніякого небезпечного завдання в той момент не було, але завдяки невеликим хитрощам командира Професор отримав телефон дівчини. «Що вона саме та, я зрозумів, коли ми пішли в супермаркет і разом хейтили людей. Ми трошки мізантропи», – розповідав Професор і його обличчя сяяло щоразу, коли він згадував її ім’я. «Це його версія подій? – коментував пізніше Сергій. – Він нам тоді казав, що все це несерйозно. Але ми тоді ще відповідали, що за кілька місяців він відвезе її додому». Так і сталося. Коли в Костянтинівці стало небезпечно, Професор відвіз кохану в рідне місто. Тепер же йому лишилися відеодзвінки та повідомлення в сигналі.
Коли сонце встало, ми побачили густі хмари над Бахмутом і в районі Часового Яру, які насправді були димом від прильотів. Ще деякий час про запеклі бої нагадували тільки далекі прильоти, але вже близько полудня ситуація змінилася.
***
Артилерія не зупинялася. Уже другу годину поспіль дуже близькі й такі страшні бахкання снарядів, що б’ють по позиціях ворога. У відповідь – удари "градів". Ще 10 хвилин тому я сиділа в підвалі, але там, у низині, ці звуки посилювало відлуння, і в якийсь момент стало неможливо витримувати. Шурхотіння мишей у стінах стало дратувати. Стіни стали тиснути, здавалося, пилюка не давала зробити вдих, раптом забракло кисню. Не пам’ятаю, як бігла й опинилася в окопі.
– Ти ж не розповіси про це нікому? – спитала я, витираючи сльози через кілька хвилин.
– Про що? Та ти ж а*уєнний воєнкор, – посміхнувся і трохи втомлено відповів Сергій, теж сів на землю, пояснюючи мені, що через постійні навантаження загострилися старі спортивні травми і дуже болять коліна.
Потім дістав телефон, щоб показати мені відео з їхнього бойового життя. Більшість часу вони зараз ведуть спостереження, тому дні на позиціях часто виглядають одноманітно…
На заставці екрана – фото Тієї, заради якої він «повернеться з цієї війни». На руці браслет, що Вона подарувала. Я не стала вчитуватися і не наважилася запитати, що ж написано на невеликій табличці-присвяті. Було неприємне відчуття, ніби я втручаюся в щось інтимне, в те, що не призначене для сторонніх очей. Знаю тільки, що він сердився через якусь сварку і через те, що вона порвала подаровані ним квитки.
Чи то через ті безконечні бомбардування, чи через те, що в окопі більше не було нікого, раптом нам стало не до жартів. Cергій розповів, як пішов захищати батьківщину не тому що вибору не було, а тому, що не міг інакше. Про те, що брехав бабусі, що перебуває в Київській області, а вибухи – це ППО. Про те, що відпустка – це ніби одна мить. «Заплющив очі – побачив сон, ще мить – і ось ти знову тут», – говорив Сергій. Про іншу бабусю, з Горлівки, з якою він не спілкується, бо вона в цій війні не на боці України. Ця ситуація очевидно для нього травматична: про неї він говорив з такою гіркотою та сльозами в голосі. «Я досі не можу зрозуміти. Це ж моя бабуcя. Вона ж мене вчила речі складати…» Про те, як дратує його байдужість до пекла людей, які виїхали за кордон і продовжують жити життя, тоді як їх тут нікому замінити. Про прірву між ними і тим самим мирним життям. Про відчуття, що про них забули. Про те, як хочеться додому. Про страх, але не перед небезпекою чи снарядами. Страх повернутися в країну, в якій нічого не зміниться. З корупцією та продажною поліцією…
За тією розмовою я не помітила, як відступив страх і я перестала тремтіти. Потроху стихали бомбардування, а з ними закінчувався наш робочий день…
– Знаєш, з ким ми повинні тебе познайомити? З нашою бабуською! – сказав мені Сергій на зворотному шляху.
«Бабуська» виявилася місцевою жіночкою, яка жила в дуже гарному двоповерховому будинку разом з чоловіком. Вона була дуже крутою за критеріями хлопців: не цуралася міцного слівця та готова була натовкти пику всім, хто ображав її діда. З хлопцями вона познайомилася в магазині, глянула на Сергія і сказала: «Синочку, ти мені снився». З тих пір вони з Льошою приїжджають до неї в гості.
– Ми навіть пропонували її вивезти до нас, у безпечне місце, але вона відмовляється, – коментував Льоша. Коли хлопці подзвонили, Прокофія Афанасіївна вибігла на двір, розсміялася та почала їх обіймати, як рідних. У той момент було чутно гучні постріли арти, але їх ніхто не помічав. Зі щасливих облич хлопців ставало зрозуміло, що навіть мужнім і безстрашним воїнам потрібні любов і підтримка.
Cонечко віддавало останні промінчики, а ми поверталися додому по розбитих дорогах на бойовій машині, в якій ледь працювали гальма. Попри втому та моральне виснаження, страшенну мігрень, відчуття тепла розтікалося по судинах… Як добре, що з людей не буває ідеальних солдатів і що пожежі цієї війни так і не змогли випалити на передових почуття любові, вірності та дружби.
