Олег Володарський: «Наші україночки – матері, дружини, дочки, сестри – огортають крилами своїх душ усю нашу Націю» (відео)

«Мирослава» на захисті інтересів сімей мобілізованих



Олена Пясецька, голова ГО «Мирослава», волонтер

Об этом сообщает Дедал


Коли надій потонуть кораблі


І голос серця раптом заніміє,


Подай струну, бо може на землі


Одна-єдина в мене ти надія!


І хай підтримка теплих твоїх рук


Мені дарує переможні крила!..


Яке ж воно вагоме-слово «друг»,


Моя розрада, впевненість і сила!



Другом бути часто не просто. Справжнім. Щирим. Душа крається, коли розумієш, що віддаєш все що маєш заради допомоги іншим, але це лише краплина в океані того постійного болю, котрий завдає нам ця війна. Ось так і живеш вже сім років, крапля за краплею наповнюючи океан і постійно усвідомлюючи, що попри неймовірну кількість допомоги, підтримки, котру надано, незробленого залишилося набагато більше. Тих, хто потребує допомоги та підтримки постійно набагато більше ніж тих, кому вдалося допомогти. І тебе день у день не полишає відчуття, що можна було б зробити, встигнути, зуміти більше. Багато хто з них самі того не розуміють, але вони вже не зможуть заспокоїтися. Війна загартувала їх, але й навчила любити ближнього, як самого себе. Саме тому, поки нам, українцям, болітиме, вони не зможуть спати спокійно й не зможуть полишити свою безперестанну працю на допомогу Нації.



Волонтери. Більшою за їхню потребу допомагати іншим може бут лише необхідність у їхній допомозі. Трагічні події призвели до того, що УКРАЇНСЬКІ серця стали битися в унісон. Спочатку там, на бруківці Інститутської, а потім по всій країні: під куполами храмів, в домівках небайдужих, а пізніше й на фронті… Нація здригнулася, коли мирними містами пролилася кров. Здригнулася від сторічного сну та збайдужіння. Почала прокидатися. На тлі таких подій так яскраво відображається суть.



Пересічні українці, такі постійно заклопотані, часто втомлені, навіть суворі, неговіркі, котрі завжди кудись поспішають, виявилися такими люблячими, дієвими та небайдужими. Вони відбили атаку ворога тут, в тилу й підставили свої вірні плечі нашим воїнам. Багато хто забув про їхній вклад у боротьбу, але вони самі ані на мить не забувають, що боротьба з ворогом триває і не припиняється ані на мить. Їхня звитяга не тільки в тому, що з перших днів війни вони вдягали, озброювали, годували наших захисників, а й у тому, що тут, в тилу, власним прикладом показали Нації якими потужними, добрими, люблячими та незламними ми, українці, є. Вони пробудили совість Нації, достукалися до закутих червоними кайданками байдужості душ, звільнили їх із полону безвір’я.



Минуло сім років війни. На нас вилили тонни інформаційного сміття, зраджували наші надії й нашу довіру, знищували й продовжують знищувати економіку, мову, законодавство… І от сьогодні багато хто з тих, котрі оговталися Майданом та початком війни, раптово «втомилися від війни» і, дивлячись та слухаючи, перестав по-справжньому чути та бачити, втратив здатність відчувати та співчувати.



Та є й інші. Ті, хто всі ці роки повністю віддають себе Нації. Кому нестерпно болить кожна хвилина цієї клятої війни. Ті, хто дивиться і бачить наскільки болить нашій країні. Співчуваючи їй, відчуваючи чужий біль сильніше за власний, вони продовжують й продовжуватимуть допомагати іншим, попри зневіру та невіру оточуючих. Вони прохають нас допомогти іншим, але ніколи не говорять про те, якими знесиленими, розгубленими та зболілими бувають самі. Але як же важливо усім нам, усій Нації про це пам’ятати!



Це не лікується розмовами чи запевненнями у тому, що все буде добре. Вони постійно на краю прірви. І їм вкрай потрібно відчувати, що вони не самотні. Потрібно, щоб хтось просто побув поруч. Просто помовчав і побув поруч. Вони й самі не усвідомлюють того, як в такі миті починають литися сльози, котрі змивають з душі та серця біль та втому. І від тих пролитих чи не пролитих сліз перевертається щось у твоїй душі. Будь-які слова тут даремні… Просто помолися Богу за них, жовто-синій… Подякуй Господу за те, що вони, такі неймовірні, є посеред нас.



Вони наче поранені птахи… Літають, піклуються про пташенят, але душі їх настільки зболілі, що вони ладні зірватися та полетіти, ледве ти словом чи навіть поглядом торкнешся цього болю. Але якщо вони повірять тобі, тобі вдасться вийняти болісні уламки з їх величезних душ. Вони надзвичайні, рідкісні та прекрасні пташки. Наші україночки. Матері, дружини, дочки, сестри. Вони огортають крилами своїх душ усю нашу Націю. Вони поруч з нами, але чи ми поруч з ними, жовто-сині?



Я щиро захоплююся ними! Нам усім варто усвідомити, наскільки вони в нас дивовижні. Можливо тоді вони й самі нарешті повірять в це. Колись перестануть лунати постріли та настане МИР. Настане благоговійна тиша. Навіть природа порине в цю тишу, огорнута величністю миті. Господь дасть нам час в повному безмов’ї усвідомити все це. А потім вони видихнуть і тиша сповниться звуками сміху сліз, слів радості та молитви. Тоді вони по-справжньому видихнуть. Знову будуть писати та читати книги, малювати, вишивати… Звісно, недовго. Але, можливо, все ж таки зможуть перепочити, перш ніж і далі бігти на допомогу усім нам.



Усі вони на власних плечах несуть тягар цієї війни. Пам’ятай про це, жовто-синій. Прошу тебе, ніколи не забувай про них. Вони посеред нас. Постійно та завжди. І як же болить їм байдужість та політичний бруд. Це наші священні птахи, котрі на своїх втомлених крилах несуть нам мир. Проживаючи цей день і це життя, просто замислись на мить: чи гідні ми їх? Гідні їх любові, мужності та сили? Бувають різні дні, емоції, настрої… але коли ти бачиш все це в очах українки, котра сидить навпроти, ти розумієш – цю Націю не зламати. В нас є все для того, щоб бути сильними, квітучими, щасливими. Треба лише дивитися та бачити, чути та слухати, відчувати та співчувати.


Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Пясецька Олена, голова ГО «Мирослава», волонтер



Джерело статті: “https://n-v.com.ua/nashi-ukrayinochky-ogortayut-krylamy-svoyih-dush-usyu-nashu-natsiyu-video/”